Куяльницьке кладовище Одеси – це найбільший зі збережених козацьких цвинтарів України, історична пам’ятка другої половини 18 ст. – кінця 19 ст. Загалом, на цвинтарі понад п’ять сотень поховань, близько двох сотень увінчані кам’яними хрестами.

Каталог включає 32 хрести та плити датовані від 1791 року до 20 століття. Документальний проєкт команди “Піксельовані Реальності” охоплює всі надгробки та хрести з будь-якою інформацією або знаками, нанесеними на них. 

Метою проєкту є збереження та вивчення цінної української спадщини, що сприятиме глибшому розумінню ідентичності мешканців Одеси. Ми також сподіваємося, що завдяки детальній інвентаризації не тільки територія кладовища, а та окремі хрести отримають статус культурної спадщини та будуть охоронятися від руйнувань.

Завдяки зацифруванню дослідники та науковці тепер можуть з більшою точністю оглядати поверхні та розшифровувати знаки, які раніше було важко прочитати та зрозуміти. Зокрема, в рамках роботи над каталогом вдалося уточнити написи трьох хрестів.

Автори:

ГО “Піксельовані Реальності” (Одеса)
– Федір Бойцов, головний продюсер, управління технологічним пайплайном;
– Алік Кадум, продюсер, тімлід з 3D виробництва;
– Андрій Ткалич, тімлід, фотограмметрія, постобробка сканів;
– Олексій Воронко, фотограмметрія, 3D моделювання;
– Віра Лютенко, 3D художниця, постобробка сканів;

Дмитро Жданов – вчитель географії одеського ліцею №82, керівник краєзнавчої групи ODESSA INCOGNITA, автор 7 книг з історії Одеси. Дмитро Жданов проводить дослідження Шкодової гори (зокрема кладовища Сотниківської Січі) разом з учнями.

Федір Гонца – спеціаліст з картографічного дизайну та просторового аналізу, ГІС та міського планування;

Назва об’єкта, місце сканування: Куяльницьке кладовище, Хаджибейська дорога, 143, Одеса, Одеська область

Дата руйнації: немає
Хронологія обстеження:

4 хрести — фотограмметрія, вересень 2022
23 хрести — фотограмметрія, жовтень 2023
5 хрестів — фотофіксація, жовтень 2023

Створення каталогу є частиною проєкту “Підтримка реалізації Стратегії культурного розвитку Одеси” реалізується ГО Піксельовані Реальності  у партнерстві з Департаментом культури, міжнародного співробітництва та європейської інтеграції Одеської міської ради, фінансується Європейським Союзом в рамках проєкту EU4Culture, що реалізується Goethe-Institut у партнерстві з Данським інститутом культури, Чеськими Центрами та Французьким Інститутом у Грузії.

Каталог є частиною цифрової колекції експонатів для Музею української Перемоги, мета якого розповісти майбутнім поколінням правдиву історію російської війни проти України.

Посилання на pixelatedrealities.org є обов’язковим, якщо ви використовуєте матеріали для своїх проєктів та досліджень.

Кладовище виникло між 1775 і 1791 роком. Найстаріше знайдене поховання датується 1791 роком. Це могила немовляти Іоана у центральній частині цвинтаря. У даті пошкоджено третю цифру, через що деякі дослідники відносять це поховання до 1771 року.  

У 1775 році після руйнування запорізької січі, одна з груп запорожців, що вийшли звідти, осіла по балках Хаджибейського лиману, заснувавши кілька сіл, серед яких були села Усатове і Нерубайське, а також село Куяльник, що нині розчинилося в межах міста. 

Кладовище села Куяльник – один із найкраще збережених комплексів пам’яток козацької доби в Одесі. Численні виступи пиляльного вапняку на околицях Одеси забезпечили козаків роботою каменерізів. Згодом досить часто у відпрацьованих виробках каменерізи створювали собі своєрідні будинки, які мали одну зовнішню стіну з вікнами та дверима, як у звичайних будинках. Решта будинку розташовувалась у скелі. З блоків вапняку складалися печі, які, як і стіни, були обмазані там же складом, яким обмазували мазанки. Крім печей такі будинки облаштовувалися також димарем і вентиляцією. Місцеві каменярі також вирізали для потреб села могильні хрести.

Цвинтар розташований на схилі плато, що незвично для нашого регіону. З боку Хаджибейської дороги його не видно – паркан приватного будинку (Хаджибейская дорога, 143) закриває вид на цвинтар. Місце поховання з трьох сторін обгороджено низьким парапетом, четвертий бік – паркан приватного будинку.

Один із перших дослідників цвинтаря Роман Шувалов у 1992 році нарахував 205 надгробків, серед яких 33 мали написи. За версією професора Т.Г.Гончарука, назва “Сотниківське” виникла через напис на хресті в центральній частині цвинтаря ВОСЛАВУ БОГА ХРИСТА / ЗДЕСЬ СПОЧИВАЄ МЛАДЄНЇЦЪ / АНФТИМЪ СИНЪ МАРКА / СОТНИ / ЧЄНКА / АВУСТА 21 / 1824 ГОДА

Великий фрагмент вапняку в центрі цвинтаря, швидше за все, не є природним виступом скелі, а був перенесений на це місце. На цій плиті 2002 року скульптором П. Кравченком було встановлено пам’ятний знак – булаву на подушці. Також на плиті є табличка з написом “Кладовець Сотниківської Січі заснованої Запорожцями Нерубаями у 1775 році. Прилегла територія охороняється державою і Чорноморським козацтвом”. 

Більшість хрестів на цвинтарі відносяться до “лапчастих”, а серед поширених видів можна виділити трилисті та прямі хрести. Частина хрестів стоїть на “якорі”. Хрести Куяльницького цвинтаря є чудовою пам’яткою не лише історії, а й культури. Написи, зображення та форми хрестів мають виняткове значення для вивчення історії козацтва на околицях Одеси. Крім хрестів зустрічаються могильні плити з написами та зображенням хреста. Також зустрічаються пізніші обеліски. Поблизу входу на територію цвинтаря є низка могильних плит у вигляді маленьких трун, під якими поховані немовлята.

Спочатку біля цвинтаря розташовувався молитовний будинок. Згідно з “Історико-хронологічним описом церков єпархії Херсонської та Таврійської” церква села Куяльник була побудована в 1810 році на прохання міщанського товариства міста Одеси, що проживає на міській землі в урочищі Куяльник. Однак перші записи метричних книг, що збереглися вище, відносяться до 1809 року. Після того як село Усатове поглинуло село Куяльник, і парафія була перенесена до Усатівської церкви (побудована у 1822 році), Вознесенська церква поступово втратила своє значення.

Цвинтар зберігся до наших днів у, фактично, незміненому вигляді завдяки будівництву нафтопереробного заводу, внаслідок якого було відселено значну частину села, що прилягає до цвинтаря. З поховань після 1917 року на Куяльницькому цвинтарі виділяються лише кілька могил з 1941 по 1965 рік (останнє поховання). Частина могил 1941 – 1965 років має металеву огорожу.

Більшість мешканців села Куяльник займалися видобуванням каменю у місцевих каменоломнях, що супроводжувалося частими нещасними випадками. Так, згідно з метричними книгами, з 1809 по 1822 рік загинули під обвалами 21 особа. У метричних книгах Вознесенської церкви згадуються “довгожителі”, вік яких перевалював за 100 років. Так, наприклад, міщанину з прізвищем Ковта, який помер у 1817 році, за документами було 125 років. Швидше за все, це пояснюється тим, що кріпаки-втікачі в Одесі купували паспорти померлих людей і таким чином “легалізувалися”. У 1812 році від епідемії чуми в селі загинули 22 особи, які були поховані на окремому цвинтарі, який був знищений під час будівництва нафтопереробного заводу.

На Куяльницькому цвинтарі поховані пращури академіка, селекціонера П.Ф.Гаркавого та відомого архітектора, професора Ф.П.Нестурха. Прізвище Шмигора на одному з хрестів, згідно з дослідженнями професора Т.Г.Гончарука збігається з прізвищем власників каменоломень Куяльника, які у 1837 році видобували камінь для будівництва Потьомкінських сходів. З 347 прізвищ, прочитаних Романом Шуваловим у метричних книгах Вознесенської церкви, 274 українські. Площа кладовища складає 0,16 га.

У 2021 році цвинтар отримав охоронний статус об’єкта культурної спадщини. 

 

Джерела:

1. Гончарук Т., До історії вивчення Куяльницького (Сотниківського) кладовища м. Одеса // Чорноморська минувшина –  2018
2. Жданов Д.К., Масленко В.В. Одеські пам’ятки козацької доби // Пам’ятки України №1-2 – 2018
3. Сапожников И.В., Каменные кресты предместий Одессы. Ильичевск: “Элтон-2” – “Гратек” – 1999
4. Сапожников І.В., Кам’яні хрести степової  України. Одеса: «Чорномор’є» – 1997
5. Сапожников И.В., Каменные кресты бассейна Хаджибейского лимана. Киев – Луганск – Ильичевск: “Элтон-2” – “Гратек” – 1999
6. Старожитності Причорномор’я. Вип. 2 Одеса – 1995
7. Слюсар Ю., Історичні цвинтарі Школової гори як об’єкт уваги науковців і краєзнавців-аматорів в останні десятиріччя XX ст. та основа подальшого розвитку історичного краєзнавства та пам’яткоохоронної справи на Одещині // Вісник Одеського історико-краєзнавчого музею. Одеса, “Астропринт” –  2005
8. Шувалов Р.С., Про що розповів некрополь. Київ — 1992